Музейний сайт: матеріал для роздумів

http://solomonmacauley.files.wordpress.com/

Наявність сайту організації є обов'язковим елементом її існування та життєдіяльності. Принаймні, це загально прийнята норма. Сайт виконує роль візитної картки організації, створює її імідж і доводить її "законність" та сприяє формуванню ідентичності. Сьогодні в українському музейному середовищі ведуться дебати про повернення до життя музейних сайтів, які не оновлюються, а їх старі версії вже давно пережили свій вік. Зокрема про ці проблеми говорять на інтегрованому в сайт Української правди проекті "Динамічний музей" та на Музейному просторі .
Приємною новиною стало те, що у соціальних мережах зросла віртуальна присутність українських музеїв. Це відзначає автор статті Олексій Копитько і наводить рейтинг музеїв в мережі Facebook. Така тенденція не в новинку і на те є декілька причин. По-перше - це загально суспільний тренд, в якому музеї не є виключенням. По-друге, управління Facebook сторінкою у соціальній мережі не потребує майже ніяких спеціальних навичок, окрім впевненого користування персональним комп'ютером. Тому, будь який працівник музею може взяти на себе ініціативу відкрити і провадити таку сторінку, і заробляти для музею бажані "лайки". Такого виду діяльність також можна позиціонувати як захоплюючу гру, де ставками є публікації, а виграші це "лайки" та статистика поширення.
Таку саму долю могли б мати сьогодні і музейні сайти, якби не кілька але... Коли популярність мати свій сайт набирала ваги, то всі сторінки, структуру і інформацію треба було вносити власноручно, тобто мати мінімальні навики кодування. І цим користались веб-дизайнери, адже без них робота сайту була б не можливою. Ймовірно, що на сьогодні ще залишилось багато музейників, які вважають так само. Насправді ж все набагато простіше, якби співробітникам музею запропонували скористатися однією з CMS-платформ (CMS - content mаnagement service або система управління вмістом). Ці платформи призначені для зручного і автоматичного адміністрування наповненням сайту з тою ж легкістю, що й на блозі чи у соціальних мережах. Тобто єдиною роботою веб-дизайнера є власне дизайн сайту та його запуск. Після чого сайт готовий до роботи. Інколи трапляються ситуації, коли за прийняття  рішень щодо створення та наступного обслуговування інтернет-сторінки відповідальними є  непоінформовані про існування таких систем працівники (тобто старші по кар'єрній драбині), що бояться будь-яких змін. Деякі музеї не бояться і створюють свої сайти на блоговому ресурсі (http://www.museudobrincar.com/), бо головним все ж залишається основна функція - подання найсвіжішої інформації. І тут вже варто посперечатись із автором публікації (http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/01/21/108504/), який порівнює українські музейні сайти із набільшими музеями світу (Лувр та Британським музеєм), які за своїм бюджетом перевищують весь бюджет Міністерства культури України. З них варто брати приклад, але з ними не можна порівнювати.
Та існування самого сайту, а точніше його наповнення, викликає багато питань як в Україні, так і закордоном. Деякі з них наведені нижче:

• Чи заходять на сайт безпосередні відвідувачі музею?
• Чим саме цікавляться люди на сайті?
• Чи відповідає наповнення зацікавленням відвідувачів?
• Чи сприяє сайт виникненню бажання відвідати сам музей?
• Чи технології виправдовують покладенні на них сподівання?
• Чи виправдовують сайти витрачені на нього фінансові та інтелектуальні ресурси?
• Яке завдання стоїть перед сайтом музею?
• Навіщо витрачати багато ресурсів для публікації колекції в інтернеті?
• Чи потрібен музейний сайт взагалі, в практичному розумінні, коли є соціальні мережі та інші широко поширені інтернет-сервіси?

Ці ж самі питання задає музейному співтовариству Koven Smith (відео), директор відділу технологій в Денверському музеї мистецтв. І на ці питання немає однозначної відповіді. Справа в тому, що кожен музей повинен сам вирішувати чи створювати естетичний, функціональний та інформативний сайт, чи присвятити час та зусилля розбудові своє аудиторії в соціальних мережах.